Радянський Рубікон та лівий рух

Три дні в серпні

перекладено з 1917 No. 11

У тижні, що пішли після провалу «путчу» 19-21 серпня, Інтернаціональна Більшовицька Тенденція була практично єдиною політичною силою серед безлічі самопроголошених троцькістських організацій, що побачила в цих подіях кінець радянської робітничої держави. Подальший розвиток подій тільки підтвердив правоту нашої точки зору. Через кілька днів після «путчу» Горбачов, за вказівкою Бориса Єльцина, оголосив про розпуск КПРС. З’їзд Народних Депутатів проголосував за саморозпуск. У грудні Єльцин оголосив про розформування Радянського Союзу та створення так званої Співдружності Незалежних Держав. Єльцин навіть не намагався зобразити спробу консультації з Горбачовим, усі спроби якого підтримувати хоча б зовні діяльність союзного уряду просто ігнорувалися. У день Різдва Горбачов перестав бути президентом СРСР. Радянський прапор був спущений зі Спаської вежі Кремля й у той же вечір був замінений царським. Єльцин в’їхав в апартаменти радянського президента ще до того, як Горбачов устиг зібрати свої речі.

Основні радянські політичні інститути вдалося безперешкодно розпустити, тому що руйнування СРСР вже було на той час визначено. Розвиток подій після «путчу» виявився не більш ніж епілогом трьох серпневих днів, коли деморалізовані захисники старого сталіністського апарата робили свою останню ставку і програвали.

Єльцину не треба було багато часу на повне руйнування й без того ветхої державної економіки. На початку січня він скасував державні субсидії в харчовий і ряді інших галузей, у кілька разів підвищив ціни. Це були тільки перші кроки цілеспрямованої системи заходів, спрямованих на заміну планової економіки ринковою анархією. Це швидко викликало хвилю народного збурювання. Оскільки Єльцин увергнув країну в безодню реакції, розгнівані маси ополчилися проти нього. Серія голодних бунтів, що унесла життя декількох студентів, пронеслася по столиці Узбекистану Ташкенту; робітники, військові та колишні партапаратники прийшли на Червону Площу виразити свій протест проти нового режиму 7-го листопада – у день Жовтневої революції. 5000 офіцерів прийшли до Кремля протестувати проти єльцинських планів поділу армії по національному принципу. 50000 людей вийшло в лютому на вулиці Москви на небачену досі антиурядову демонстрацію. В акціях брали участь не тільки демонстранти з червоними прапорами та портретами Леніна і Сталіна, але й ультраправа Ліберально-Демократична Партія Росії (ЛДПР) та інші монархічні й антисемітські елементи. Коли спалахнули внутрішні конфлікти на Кавказу, а Єльцин продовжив суперечку з новим націоналістичним режимом в Україні про долю Чорноморського флоту, стало ясно, що шлях до реставрації капіталізму в колишньому Радянському Союзі не буде гладким.

Єльцинська «реформа цін» була представлена як рекомендація Джеффрі Сакса, «золотого хлопчика» Гарвардської Школи Бізнесу. Останні кілька років Джеффрі Сакс присвятив ознайомленню польських робітників з «принадностями» вільного ринку. Метою реформ було скорочення дефіциту російського бюджету і стабілізація карбованця.  При старій плановій системі ціни на товари визначалися не ринком, а соціальними й економічними задачами державного планування. Карбованець функціонував більш як еквівалент оплати праці, ніж засіб платежу. Для створення режиму загального виробництва товарів і впровадження колишнього СРСР на світовий ринок необхідно, відповідно до Гарвардської школи, мати визначений тип універсального еквівалента, для створення визначених показників, виходячи з який різні товари можуть бути продані.

Як скоро Росія й інші республіки колишнього СРСР вступлять в імперіалістичну «родину націй»? Продуктивність праці в колишньому СРСР значно поступається показникам розвинутих капіталістичних країн. Товари радянського виробництва, як правило, неконкурентоспроможні за ціною чи якістю з західними товарами. Західні капіталісти неохоче роблять інвестиції навіть у Польщі і колишній НДР, економіка яких набагато більш розвинута, ніж російська. Російська й українська промисловість має вкрай невисокі шанси на залучення інвестицій. Честолюбні російські «підприємці» не можуть навіть організувати виробництво і почати діставати прибуток на існуючих державних підприємствах. Щоб стати конкурентноздатними на міжнародному рівні, більшість радянських підприємств повинна провести масштабну реструктуризацію та технічне переозброєння, що може бути досягнуто тільки за допомогою інвестицій з-за кордону. Імперіалістичні гіганти не зацікавлені плодити нових конкурентів у жодній з галузей економіки. Значні асигнування на «допомогу» колишньому Радянському Союзу, щорічно виділювані імперіалістами, є лише незначною частиною засобів, що направлялися у свій час на боротьбу з «імперією зла». Цих засобів досить лише для того, щоб до пори до часу підтримувати падаючу популярність Єльцина. Усе це ніяк не можна назвати сучасним Планом Маршалла.

Країни, що раніше складали СРСР, не залишаються без уваги хижаків з Уолл-стріт і Франкфуртської фондової біржі. Колишній Радянський Союз був ведучим світовим виробником нафти і лісу, його територія також була багата мінералами, металами та зерновими. Населення має досить гарну освіту навіть за західними стандартами, тому існує величезний потенційний ринок конкурентноздатної робітничої сили. Але імперіалісти, в основному, бачать колишній Радянський Союз як постачальника сировини і сільськогосподарської продукції та споживача кінцевих продуктів зі США, Європи і Японії. Деіндустріалізація, що буде супроводжувати реставрацію капіталізму, увергне республіки колишнього СРСР у безодню економічної залежності і господарської відсталості, більш характерну для країн Третього світу, ніж для розвинутих капіталістичних держав.

Однак колишній Радянський Союз не був країною Третього світу. Більшовицька революція 1917-го року зруйнувала стару царську імперію і поклала початок перетворенню переважно селянської країни у могутню індустріальну державу. Під час революції більш 80% радянського населення жило в селі, зараз більш 60% – городяни.

Реінтеграція Радянського Союзу в міжнародну капіталістичну систему буде означати руйнування цілих державних галузей економіки: сталеливарної, машинобудівної, військової, споживчих товарів, а також зубожіння десятків мільйонів робітників, раніше зайнятих у виробництві. Несхоже, щоб держави, що виникли в результаті розвалу СРСР, можуть бути приведені до стану країн Третього світу без вибуху народного гніву. Єльцин легко може бути скинуто, оскільки народне збурювання проти шокової терапії «вільного ринку» продовжує зростати. Тому вже зараз він змушений модифікувати найбільш тверді пункти своєї економічної програми. Однак Єльцин і його прихильники ні на йоту не згорнули зі шляху капіталістичної реставрації – міняються тільки тактика і терміни.

За робітничу революцію, розгромити контрреволюцію!

Єдина сила, що може повернути потік подій назад – робітничий клас – дезорієнтований і деморалізований роками сталіністського зрадництва. Єльцинський режим залишається дуже неміцним і уразливої до впливу знизу. Революціонери в колишньому СРСР повинні сприяти трансформації народного збурювання аферистами і спекулянтами продуктами харчування у виступи проти всієї приватизаційної схеми. Подібно подіям 1905-го і 1917-го року, робітники можуть відновити ради за допомогою представницьких органів на кожній виробничій ділянці, що складаються з робітників та їхніх класових союзників. Такі органи народної влади можуть забезпечити необхідні постачання і справедливий розподіл продовольства. Вони також можуть зупинити грабіж та викрадання суспільної власності на підприємствах та припинити звільнення за допомогою введення диференціальної погодинної системи мотивації праці й узаконювання організаційної структури для відродження робітничої держави.

Масове неприйняття єльцинських твердих мір активно експлуатується правими націоналістичними демагогами й антисемітськими чорносотенними елементами. Антиєльцинські демонстрації в останні місяці збирають як «патріотів»-сталінців, так і російських націоналістів та фашистів. Капіталістична реставрація дала можливість реакційним націоналістичним силам розв’язати кривавий конфлікт у Кавказькому регіоні, у Молдові й інших територіях колишнього СРСР. Марксисти захищають право всіх націй на самовизначення та протистоять великоросійському шовінізму єльцинського Кремля. У той же час соціалісти призивають до добровільного об’єднання народів колишнього СРСР у обновленій соціалістичній федерації.

Щоб уникнути катастрофи робітничий клас має потребу в невідкладному революційному керівництві. Революційна партія буде домагатися мобілізації пролетаріату для усунення Єльцина та його націоналістичних хазяїв від влади, згортання приватизаційних програм і повернення батьківщини першої в світі робітничої держави на інтернаціоналістичний шлях Леніна та Троцького.

Кожна група, що претендує на революційне керівництво, повинна бути здатна бачити реальність та говорити правду. Зараз політична реальність полягає в тім, що перемога контрреволюції в серпні 1991-го року зруйнувала радянську робітничу державу. Формально, як і в Польщі, Чехословаччині й інших країнах Східної Європи, велика частина економіки дотепер знаходиться в державній власності. Але сили, що знаходяться при владі в суспільстві, направляють свої зусилля на руйнування, а не на підтримку державної власності на засоби виробництва. Клас, що зробив суспільну власність явою і найбільш зацікавлений у її існуванні – пролетаріат – був усунутий від безпосереднього політичного керування з приходом до влади Сталіна в 1920-х роках. У довершення усіх своїх злочинів проти робітничого класу, сталіністська бюрократія встановила свою політичну владу, спираючись на свою самопроголошену роль адміністраторів в економіці з державною власністю. Для захисту привілеїв бюрократії періодично було необхідно захищати форми власності робітників від капіталістичної реставрації і репресувати прокапіталістичні елементи з власного середовища. З провалом серпневого «путчу» роздираючийся серйозними протиріччями і глибоко деморалізований сталіністський апарат розпався, та сили, що відкрито виступають за руйнування економіки, побудованої Жовтнем, захопили владу.

Перемога «путчистів» могла б послужити перешкодою приходу до влади реставраторів, що знаходяться зараз при владі, але тільки тимчасовою і неміцною. Тому усі, хто виступає на стороні «путчистів» проти Єльцина і капіталістичної реставрації, не повинні надавати їм ніякої політичної підтримки. Дотепер, наскільки нам відомо, жодна політична тенденція, що називає себе троцькістською, не здала цей останній іспит на захист Рад. Більшість з них підтримала Єльцина в ім’я демократії, інші залишалися нейтральними. Захищаючи свою помилкову позицію, багато хто з цих груп зараз намагається принизити значення перемоги Єльцина в серпні 1991-го року. У залежності від їхнього відношення до «путчу» ми можемо розділити псевдотроцькістські організації на три групи: Об’єднаний Секретаріат Четвертого Інтернаціоналу (USFI), Робітнича Влада (LRCI) та спартакісти.

Об’єднаний Секретаріат: «Ніхто, крім нас, демократів»

Останні сорок років Об’єднаний Секретаріат Четвертого Інтернаціоналу (USFI), очолюваний Ернестом Манделем, спеціалізувався на перекручуванні і скороченні революційної програми Троцького з метою її адаптації до більш пізніх лівацьких політичних загинів. Їхній пошук «дешевого квитка» для впливу на маси привів їх до підтримки таких найреакційніших сталіністів, як Кастро та Хо Ши Мін наприкінці 1960-х років, безмежному вихваляння антикомуністів з польської «Солідарності» десятиріччями пізніше. Як тільки ведучі політичні вітри подули вправо, USFI намагається знайти свою рятівну нішу в соціал-демократії. У це складно повірити, але під час серпневого «путчу» Мандель і його прихильники виявилися на стороні декількох сотень капіталістів-лібералів – прихильників капіталістичної реставрації і чорного ринку, що захищали єльцинський Білий Дім. Разом із усією міжнародною буржуазією USFI вітав перемогу російського президента над ДКНС як «тріумф демократії». Один з американських членів USFI писала: «Поразка путчу бути величезною перемогою радянського народу» (бюлетень «У захист марксизму», жовтень 1991-го року). Інший американський член USFI побачив в єльциністських юрбах «народне повстання», що «не мало прецедентів з часів російської революції 1917-го року, очолюваної В.І.Леніним та Левом Троцьким». («Socialist Action», Вересень, 1991-й рік). Сам Мандель писав:

«…путчисти хотіли істотно обмежити чи навіть скасувати існуючі демократичні свободи…Тому путч зустрів рішучу відсіч. І тому ми повинні вітати провал путчу».
«International Viewpoint», 3-і лютого

Як і у всіх правовірних каутськіанців, вищим критерієм для Манделя служить абстрактна «демократія». Кремлівські контрреволюціонери та їхні закордонні хазяї з МВФ не настільки педантичні в захисті «прав і воль». Надзвичайно тверді міри, необхідні для реставрації капіталізму, нав’язувалися радянським громадянам на багнетах, без пихатих мов чи передвиборних рукостискань.

Марксисти знають, що буржуазна демократія має класовий характер. Формальна рівність прав не виключає, а, скоріше, ховає реальну соціальну нерівність між буржуазією та пролетаріатом, між бездомним жебраком і президентом «Дженерал Моторс». Парламентські інститути відіграють важливу роль у легітимізації керівної ролі буржуазії, маскуючи класову політику капіталістичного уряду фасадом народної згоди. Робітничий клас повинний захищати демократичні волі капіталістичного суспільства від усіх спроб обмежити чи скасувати їх. Однак, у світлі прогресу людства, зміст Жовтневої революції значно більший, ніж звичайна буржуазна демократія. Скасування приватної власності на території однієї шостої частини суші, і заміна ринкової анархії плановою економікою заклали соціальну базу суспільства, у якому демократія стане реальністю для мільйонів людей, що не володіють підприємствами, банками чи імперіями ЗМІ. Лицемірні «демократичні» імперіалісти ненавидять сталіністів не за те, що вони усунули від влади радянських робітників, а за те, що їхнє керівництво засноване на завоюваннях російського пролетаріату в 1917-ом року. Говорячи словами Троцького:

«Ми не повинні забувати, що в даний момент питання скинення радянської бюрократії підлегле проблемі захисту державної власності на засоби виробництва в СРСР».
«У захист марксизму»

USFI – не на тій стороні барикад

Серпневі барикади сформували розділову лінію між тими, хто жадає реставрації капіталізму, і тими, хто хоче сповільнити ринкові реформи і відновити, принаймні тимчасово, соціальний і економічний статус-кво. Соціал-демократи, ліберали і всі ті, хто відкрито вітав реставрацію капіталізму, без особливих сумнівів вітали провал «путчу». Псевдотроцькісти, однак, повинні були фальсифікувати події, щоб виправдати своє відмовлення від захисту Рад і дистанціюватися від чисто ліволиберальної позиції. Саме тому для USFI надзвичайно важливо «довести», що між «путчистами» і єльциністами не було особливої різниці. Нат Вайнштейн писала у вересні 1991-го року в «Socialist Action»:

«При спостереженні за розходженнями між різними представниками партійного і державного апарата – Горбачовим, організаторами путчу, Борисом Єльцин і Едуардом Шеварнадзе, дійдеш до висновку про те, що немає істотних відмінностей між прихильниками ринково орієнтованої капіталістичної демократії з одного боку, і комуністами-«яструбами», що захищають соціалізм, з іншого».

Звичайно, лідери «путчистів» не були «комуністами, що захищають соціалізм», вони були сталіністськими бюрократами, що намагаються зберегти владу і привілеї центрального апарата, що залежить від існування економіки з державною власністю, що боролися проти сил, що відкрито проповідують капіталізм. Якщо, згідно Вайнштейн, путч не був протистоянням реставраторів капіталізму і тих, хто боровся проти реставрації, які ж сили боролися між собою? Вайнштейн продовжує:

«Всі основні плини усередині державного апарата…підтримують відновлення капіталізму».

«Кардинальна відмінність між ними полягає в тім, чи можливо продовжити процес реставрації капіталізму чисто політичними засобами, чи для прийняття твердих антиробітничих мір потрібно залізна диктатура».

Нескладно зрозуміти, до чого веде ця аргументація. Якщо єльциністи і лідери «путчу» єдині у своєму прагненні до капіталізму, а відрізняються тільки в політичних методах, для робітничого класу краща перемога тієї фракції, що буде відроджувати капіталізм без репресивних методів. Це, як ми бачимо, єдиний логічний аргумент, використовуваний так називаними троцькістами, для захисту своєї позиції відмовлення від блоку з лідерами «путчу». Тільки ця головна передумова – що мети «путчистів» та їхніх опонентів були єдиними – помилкові.

Ернест Мандель згодний з Вайнштейн у тім, що Єльцин представляє деяке крило радянської бюрократії, але сумнівається в тім, що і російський президент, і лідери путчистів здатні і будуть намагатися реставрувати капіталізм:

«Радянська бюрократія занадто численна, і її соціальна інфраструктура надто сильна, безодня інерції, байдужності і саботажу, у яку вони занурилися, надто глибока, щоб вони могли почати які-небудь рішучі дії».

«Єльцин, так само, якщо не більше, ніж Горбачов, представляє верхній шар номенклатури. Єльцин, виходячи з його освіти та досвіду, є людиною апарата. І його здатності до популістської демагогії не змінюють такого положення речей».

«Люди можуть сказати, що, на противагу Горбачову, що продовжує невиразно називати себе соціалістом, Єльцин відкрито оголосив себе прихильником реставрації капіталізму. Але на підставі тільки голослівних заяв ми не можемо характеризувати політиків. Ми повинні вивчити, що відбувається на практиці, і чиї соціальні інтереси вони виражають».

«З цього погляду Єльцин і його прихильники в питанні ліквідації СРСР…являють собою групу номенклатури, що стоїть осторонь від буржуазних сил як таких, … навіть якби вони в чомусь походили один на одного».
«International Viewpoint», 3-і лютого

Таким чином, з одного боку, Вайнштейн затверджує, що вся радянська бюрократія прагне до реставрації капіталізму, з іншого боку, Мандель сумнівається в тім, що яка-небудь частина бюрократії, у тому числі навіть найправіши єльциністські елементи, мають бажання чи сили для подібної реставрації. Ці два погляди на радянську бюрократію є діаметрально протилежними, і могли б викликати жаркі дебати в організаціях, що відносяться до подібних питань серйозно. Якщо на практиці Вайнштейн і Мандель продовжують щасливо співіснувати під однією політичною парасолькою, це відбувається тільки тому, що за їх видимими розбіжностями ховаються значно більш істотні загальні інтереси.

Мандель і Вайнштейн згодні в тім, що серпневий «путч» і його провал не мали ніякого відношення до питання про збереження радянської робітничої держави. Обоє вони згодні з тим, що відмінність Єльцина від ДКНС полягає в тому, що він прагнув захистити демократичні волі. Таким чином, незважаючи на розбіжності по питанню природи і пріоритетів радянської бюрократії, Вайнштейн і Мандель виявилися прихильниками однієї й тієї ж політичної лінії – підтримки «» . , збігу обставин, це практичне рішення привело USFI на сторону мінливої ліволіберальної та соціал-демократичної точки зору. Для опортуністів аналіз об’єктивної реальності не є керівництвом до дії, але логічним обґрунтуванням згладжування гострих програмних кутів. Однак висновки, зроблені на базі подібних основ, у кращому випадку другорядні.

Єльциністи та «путчисти»: конфлікт інтересів

Аргументи, подібні приведеним Вайнштейн і Манделем, містять елементи правди, але спрямовані на те, щоб сфальсифікувати загальну картину. Вайнштейн права у тім, що ДКНС, на відміну від радянських сталіністів минулих років, не намагався виправдувати свої дії соціалістичною риторикою. Безсумнівно, що відношення ДКНС до колективної власності в їхніх публічних виступах було подвійним: з одного боку, вони заявляли про зростаючу небезпеку для « , », «наступів на права трудящих…на працю, освіту, охорону здоров’я, житло і відпочинок» («New York Times», 19 1991- року). Але, з іншого боку, «» з різними формами власності, включаючи приватну, а також продовження лінії на перебудову.

Таке протиріччя пояснюється тим, що в «путчистів» не було ніяких позитивних історичних перспектив. Імовірніше всього, далеко не всі з них вірили в пріоритет соціалістичної власності, не говорячи вже про «соціалізм». На початку 1930-х років Троцький охарактеризував сталіністську бюрократію як щось неоднорідне, її гама поширюється від надзвичайно цинічних пристосованців, що можуть зрадити Радянську державу з першою нагодою, до щирих соціалістів-революціонерів, від фашистів на зразок Бутенко до пролетарських інтернаціоналістів типу Ігнаса Райса. Однак роки брєжнєвщіни підсилили ерозію бюрократичного апарата. Подібно радянській економіці, що втратила свої перші ролі, державний апарат на всіх рівнях роз’їдали самозадоволеність, цинізм і корупція. Цю корозію стали зв’язувати особисто з Брежнєвим, з його відомою пристрастю до фешенебельних дач та дорогих імпортних спортивних автомобілів. Тільки одне розуміння підтримувало в прихильниках твердої лінії радянського патріотизму – прагнення підтримати міць СРСР на світовій арені. Цей «» союзу між апаратниками старої гвардії і монархістами-антисемітами – для обох сторін міць Російської держави є значно більш важливим питанням, аніж проблеми власності.

Однак для марксистського аналізу радянської керівної касти не є пріоритетним те, що думають бюрократи, тим більше те, що вони говорять привселюдно. Ключем до пояснення політичного поводження різних соціальних класів і шарів є їх об’єктивний соціальний стан і матеріальні інтереси, що з нього випливають. На відміну від буржуазії, радянська бюрократія ніколи не мала власності. У серпні 1991-го року, як і при розквіті влади Сталіна, привілеї бюрократії були засновані на їхній розподільній ролі в центрально-адміністративній економіці, заснованої на державній власності. Якщо з боку войовничих націоналістів, борців з бюрократією та прихильників вільного ринку виходить погроза для центра, природно, що значна частина державного і партійного апарата буде прагнути зберегти свої прерогативи. У цьому полягає зміст внутріпартійної боротьби, що передує «», «» (див. вересневий бюлетень IBT, стор. 20).

Жадає пояснень не той факт, що сталіністська бюрократія чинить опір, а те, що вона практично без боротьби була скинута в більшості країн Східної Європи, та що контрудар радянської номенклатури, що, нарешті, був нанесений, виявився настільки спізнілим, нерезультативним і безпомічним. Деградація сталінізму зайшла набагато далі, ніж здавалося до 1989-го року.

Статус-кво, що «вісімка» намагалася підтримати, міг значити для радянських робітників і робітників усього світу більше, ніж сотні чи конституцій парламентів – суспільну власність на засоби виробництва. Ніхто не міг знати ранком 19-го серпня, що оборона існуючого статус-кво виявиться настільки неміцною. Але, як ми писали ще до путчу:

«Можливо, що керівна частина бюрократії в майбутньому спробує насильно заморозити процес капіталістичної реставрації. Якщо це трапиться, нашим обов’язком буде стати на сторону барикад «консерваторів» проти єльциністів. Сталіністська каста нездатна кардинально вирішити проблему «реформ», але може загальмувати їх, принаймні, на якийсь час».
1917, № 10

Ернест Мандель, благодушно завіряючи нас, що сталіністська бюрократія дотепер знаходиться при владі, також говорить напівправду. Єльцин дійсно був породженням апарата. Він придбав національну популярність як партбосс міста Свердловськ (нині, як і при цараті, Єкатеринбург), а потім став партійним лідером Москви. Єльцин, «пробивна» людина з величезною зарозумілістю, важко терпів автократичну партійну дисципліну, нав’язану Горбачовим, і привселюдно критикував лідера партії за недостатній розвиток гласності і перебудови. Конфлікт Горбачова та Єльцина призвів до звільнення останнього з посади московського партійного лідера і виведенню зі складу Політбюро. У підсумку Єльцин цілком відрікся від Комуністичної партії.

Єльцин політично вижив тільки завдяки своїй репутації найбільш істотного опонента Горбачова, що дозволило йому стати рупором сил, що протистоять партії. Єльцин був обраний президентом Російської Федерації як лідер тих сил, як у Росії, так і в СРСР у цілому, що прагнули знищити політичну монополію КПРС. Коли, борючись з «путчистами», Єльцин стояв на танку напроти Білого Дому, він виступав представником іноземного капіталу, націонал-сепаратистів та московських спекулянтів, торговців валютою й інших «підприємців», що, разом зі своїми охоронцями, входили до складу юрби, що виступала в підтримку Єльцина. Мандель може характеризувати Єльцина як «людину апарата», тільки ігноруючи його перехід у стан класового ворога.

«Спонтанна приватизація» та номенклатура

Твердження Манделя про те, що бюрократія залишається при владі, також містить елементи правди. Мільйони представників номенклатури нікуди не зникли, а багато хто з них навіть не втратив своєї роботи. Президент України Леонід Кравчук і його колега з Казахстану Нурсултан Назарбаєв були лідерами сталіністських партій, а гарячими націоналістами вони стали тільки після серпневих подій. Не є сюрпризом той факт, що багато керівників старого режиму, а також бюрократичний ешелон, на який вони спиралися, почали боротьбу за сфери впливу при новому політичному й економічному порядку. Якби цілком розвинутий капіталістичний клас, озброєний законодавством і репресивним державним апаратом для захисту своєї власності, був необхідною умовою капіталістичної реставрації, реставрація капіталізму була б неможлива в державах з колективізованою економікою.

27 грудня 1991 New York Times процитував Грема Еллісона, Гарвардського радянолога, про нову роль багатьох директорів державних фірм:

«Ви – менеджер державного підприємства, припустимо, авіакомпанії з 10000 службовців, і Ви починаєте уявляти, що немає нікого вище Вас», – сказав він. «Ви не одержуєте ніяких розпоряджень, і міністерство, якому Ви підкоряєтеся, зникає. Ви починаєте уявляти, що власність ваша, і тому що Ви не одержуєте ніяких постачань, Ви повинні подбати про себе та своїх співробітників. Іноді Ви схиляєте іноземців купити половину об’єднаного підприємства. Це – безпосередня приватизація».

International Viewpoint Об’єднаного Секретаріату (20 січня) містить чудове інтерв’ю з Юрієм Мареничем, академіком і делегатом Московської Ради Народних Депутатів. Маренич описує процес, яким місцеві єльциністські посадові особи привласнили великі частини нерухомого майна й іншої суспільної власності:

«Вони проводили свої виборчі кампанії під гаслом: «одержавши владу, ми будемо демонополізувати власність та керувати економікою через ринок». Але як тільки вони одержали владу керувати суспільною власністю, вони зштовхнулися з величезною спокусою захопити цю власність для себе. Це було легко зробити, з огляду на можливість сполучення робітничих місць в урядових закладах з посадами в приватних фірмах, що мають справу з урядом. Коротше кажучи, ті, хто відповідав за приватизацію, просто передав власність компаніям, що вони очолюють».

«Усі члени виконавчого комітету рад засновують приватні компанії, що вони очолювали. Одна фірма зайняла інформаційні послуги радам; інші – юридичні послуги, третя частина зайняла все нерухоме майно, його продаж та права оренди на території району».

«Це дуже просто. Починаючи з 1930-их, ми мали систему передачі власності без оплати. Але все це було державною власністю, і передача вироблялася від одного державного представництва чи підприємства до іншого. Усі сторони діяли від імені єдиного власника – держави. Тепер, однак, ми маємо також приватних власників. Але вони використовували ту ж саму процедуру, щоб передати нерухоме майно від радянського району чи державного органа приватної компанії…».

Маренич стверджує, що подібний зразок копіюється по всій країні. Багато хто зі старої номенклатури, імовірно, знайде своє місце як члени нового пострадянського капіталістичного класу. Ті, хто заміняють сталіністських апаратників, будуть, без сумніву, протягом деякого часу продовжувати використовувати механізми державної власності.

Переверстка капіталізму повинна, мабуть, відбутися як результат процесу, у якому елементи безперервності з попередніми методами соціально-економічного життя виживуть, оскільки місцева буржуазія сформована з фрагментів інших класів та шарів. Могутні відцентрові сили роками працювали в радянській економіці перед тріумфом Єльцина в серпні. Але концентрація Манделя на елементах безперервності затінює той факт, що поразка перевороту показала якісну зміну. Поки центр у Москві міг здійснювати адміністративний контроль над економікою, регіональні та місцеві бюрократи були зобов’язані працювати в межах (чи навколо) рамок роботи, встановлених зверху; їхній апетит для прерогатив власників власності зштовхнувся з об’єктивним обмеженням. Тільки після того, як центральна влада була остаточно скинута в серпні, їхні руки були розв’язані для шляху «безпосередньої приватизації». Події серпня здавалися смертельним похоронним дзвоном радянській робітничій державі. Весь Мандель та гарантії Вайнштейн, що нічого фундаментально не змінилося, зрештою, виявилися дещо сильнішими, ніж складні спроби уникнути відповідальності за прийняття сторони контрреволюції.

Робітнича Влада: дефенсітси на словах, єльциністи на ділі

Псевдотроцькісти з Робітничої Влади (Англія) та їхні партнери з Ліги за Революційний Комуністичний Інтернаціонал (LRCI) набагато більш щирі, ніж Об’єднаний Секретаріат, у підтвердженні значення перерваного перевороту. Відмовляючись спочатку визнати, що Радянська робітнича держава зустріла свій кінець у серпні, вони спочатку описували ситуацію після перевороту як «двовладдя», у якому Горбачов, що представляє бюрократію, продовжив сперечатися за державну владу з єльциністськими реставраторами. Коли, однак, «полюс Горбачова» впав за помахом пальця Єльцина в грудні, Робітнича Влада, нарешті, визнала дійсність та заявила, що «Радянський Союз мертвий. Примара, що часто відвідувала капіталістів протягом більш ніж сімдесятьох років, тепер покладена, щоб відпочити» (Робітнича Влада, січень).

Робітнича Влада також бачить зв’язок між смертю Радянської робітничої держави і перемоги Єльцина в результаті серпневого перевороту. Заява від вересня 1991 Міжнародного Секретаріату LRCI затверджує, що бюрократична фракція, представлена ДКНС «сподівалася своїми діями 19 серпня захистити свої привілеї на основі пост-капіталістичних відносин власності» (Робітнича Влада, вересень 1991, виділене нами – ИБТ). Заява продовжує описувати сили Єльцина в наступних словах:

«Колишній шар (демократичний і націоналістичний) опозиціонерів… практично зневірився у перетворення «дійсно існуючого соціалізму» і повернувся до західної демократії і ринкової економіки як до ідеалів. Останній, екс-горбачовський, розчарувався в утопічному горбачовському проекті «ринкового соціалізму», разом з нерішучістю їхнього лідера і компромісами з консерваторами, і пішов на службу імперіалізму як реставратори капіталізму в СРСР.

«Що політично представляє коаліція сил, очолювана Єльцин? Єльцин, Шеварнадзе, а також військове і політичне оточення російського президента представляє фракцію бюрократії, що відмовилася від захисту її кастових привілеїв та їхнього джерела – деформованої робітничої держави на користь того, щоб стати ключовими членами нового буржуазного правлячого класу».

Таким чином, згідно LRCI, ідентичність сил, що борються, у конфронтації Серпня ясна: з одного боку – секція радянської бюрократії, що, щоб підтримувати свої привілеї, прагнула захищати радянську робітничу державу, з іншого боку – коаліція націоналістів, «демократичної» інтелігенції та бюрократів, що прагнули знищити робітників і реставрувати капіталізм. У цій конфронтації Влада не смутилася вибрати союзниками…  тих, хто прагнули знищити робітничу державу! Те ж видання Робітничої Влади проголошує: «ми повинні були стояти, і дійсно були в передніх рядах тих, хто боровся за те, щоб зупинити переворот». Щоб підкреслити цей пункт, те ж видання публікує статті під заголовком «Їхня пісенька проспівана», що бичує «лівих прихильників вдалого перевороту». Щоб ніхто не сумнівався щодо серйозності LRCI на цей рахунок, вони недавно розірвали відносини з маленькою каліфорнійською групою, називаної Революційна Троцькістська Тенденція через їхнє відмовлення підтримати єльциністів проти ДКНС.

Якими міражами ідеологічного деформації може LRCI сполучити ці положення зі своїми претензіями бути комуністами, троцькістами та радянськими дефенсистами? Заява Міжнародного Секретаріату LRCI продовжується:

«Основні питання поставлені цими подіями. Чи була перспектива політичної революції нереальною й утопічною? Чи був опір консервативному перевороту сам по собі контрреволюційним? Чи міг успішний бюрократичний переворот дати робітничому класу простір для подиху? Відповідь на всі ці питання – ні!

«У якому змісті можна було сказати, що ДКНС захищав планові відносини власності? Тільки в такому: вони пручалися їхньому скасуванню в тім ступені, у якій вони самі були опорою паразитизму. Однак цей масивний соціальний паразит був головною причиною загибелі бюрократичної централізованої планової економіки, причиною розчарувань мас у ній…Завдяки власній тоталітарній диктатурі сталіністи стали нездоланною перешкодою на шляху розвитку самоорганізації мас та їхньої свідомості, перешкодою на шляху формування нового класового авангарду, який тільки й міг не тільки захистити Жовтень, але й обновити його»
Робітнича Влада, Вересень 1991

Для троцькістів є аксіомою те, що сталіністи були перешкодою для розвитку самоорганізації робітничого класу та паразитами на тілі планової економіки, яку вони зруйнували через погане керування і, у кінцевому рахунку, були нездатні відстояти її. От чому політична революція була необхідна для СРСР: відсторонити сталіністів та захистити планову економіку.

Що повинно було бути зроблено?

Навіть відносно маленьке революційне утворення могло б зробити досить багато протягом критичних серпневих днів, коли слабкість та коливання опанували різношерстими групами підтримки Єльцина. Слабкість та дезорганізація ясно проглядалася по обидва боки, і це давало можливість троцькістській групі організувати захист націоналізованої власності під керуванням демократичних органів робітничого самоврядування. Основним тактичним кроком у перші дні повинна була стати організація негайного нападу з метою розгону декількох сотень легко збройних єльциністів, що оточили Білий Дім.

Рішуча ініціатива проти контрреволюціонерів була б успішна через широку підтримку робітничого класу, схвильованого перебудовою. Вона також була б підтримана значною частиною збройних сил і викликала б активну підтримку з боку просоціалістичних елементів. Сірі люди, що борсаються, які очолили переворот, не мали б іншого вибору, крім як скористатися підтримкою робітничого класу навіть незважаючи на непередбачені для себе втрати в майбутньому. Розсіювання єльциністів пішло б відразу ж після заклику представників від кожної фабрики, заводу та робітничих кварталів організувати в Білому Домі дійсну, демократичну Московську Раду.

Успіх такої ініціативи став би першою іскрою в пожежі, що охопив би робітничий клас по всьому Радянському Союзі в його боротьбі проти реставраторів капіталізму. Військовий блок з путчистами проти Єльцина не суперечив боротьбі за радянську демократію. Також як і блок Леніна з Керенським проти генерала Корнілова в серпні 1917 підготував поразку Тимчасового Уряду, так і боротьба проти Єльцина, у якій незалежні робітничі формування направляють свою зброю в тім же напрямку, що й путчисти, підсилює сили революції для того, щоб пізніше блокувати Янаєва, Пуго і їхню систему політичних репресій.

Не можна гарантувати, що атака на Єльцина мала би успіх. Але навіть кривава поразка була б кращою, ніж поразка без боротьби. Мільйони робітників сприйняли б програму Троцького. Спроба знищити капіталістичну реставрацію та боротьба за відновлення робітничої держави  могла б залишитися прикладом  і важливою крапкою зіткнення різних думок у розвитку свідомості робітничого класу Росії. Але в тих об’єктивних умовах поразки легко можна було уникнути. Інтервенція невеликої, але споєної групи, озброєної правильною політичною орієнтацією, змогла б переважити терені вагів убік супротивників контрреволюції.

На жаль, радянський робітничий клас не зіграв незалежної політичної ролі. Боротьба за владу розгорнулася між сталіністськими паразитами, що захищали своє привілейований стан, і єльцинськими реставраторами капіталізму, що збиралися зруйнувати те, що перші збиралися захистити. Робітнича Влада скаржиться на те, що сталіністи захищали колективну власність тільки як паразити. Але слово «тільки» затемнює конвергенцію інтересів таким чином, що протягом трьох серпневих днів вирішувалася доля Радянської робітничої держави. Паразит не може існувати без тіла, на якому він паразитує, отже, має інтерес захистити його. І якщо в годину смертельної небезпеки паразит озброєний, а тіло – ні, життя тіла залежить від перемоги паразита. Те, що сталіністи знищили планову економіку і не змогли захистити її в майбутньому, не змінює того факту, що в спробі зберегти статус-кво їхньої мети на даний момент збіжаться з цілями робітничого клас.  Коли Троцький  говорив про безумовний захист Радянського Союзу, він не мав на увазі, що Четвертий Інтернаціонал повинний захищати СРСР, тільки якщо сталіністи перестануть керувати, чи стануть більш компетентними.

Єльцин був більшою небезпекою

Робітнича Влада блокувалася з єльцинцями, тому що вважала сталіністів більшим ворогом робітничого класу, ніж реставраторів капіталізму. Це роз’яснено у вересневому випуску Робітничої Влади:

«Єдина сила, здатна  захистити державну власність … – робітничий клас. І це не зможе спрацювати в умовах, коли заборонені страйки, коли це стає приводом для початку комендантської години, цензури та політичних заборон. Набагато краще, що організації неоперених робітників СРСР вчаться гребти проти плину бюрократичної реставрації».

«Демократичний» простір для  подиху, що Робітнича Влада цінує так високо, навряд чи довго протриває з Єльциним на чолі, як, власне,  Робітнича Влада і визнає: “Колись установлені у влади і шукаючі кристалізації нового класу визискувачів, навіть повні і послідовні, буржуазно-демократичні права для мас стануть незабаром нестерпними» (Там же.). Так що єдине розходження між сталіністами й єльциністами, у відношенні демократичних привілеїв, складається в часі, необхідному, для їхнього скасування. Сталіністи, що переважали, будуть мати вже існуючу поліцейська держава, використовуючи її проти робітників. Єльциністи, з іншого боку, мають потребу в більшій кількості часу, щоб об’єднати репресивний апарат і доти не зможуть позбутися від багатьох демократичних воль.

Робітнича Влада визнає, що капіталізм буде означати «бідність, високі ціни, безробіття, соціальний утиск і погрозу війни» (Робітнича Влада, січень), і «історично безпрецедентну конфіскацію в сільських і міських робітників плодів їхньої праці» (Робітнича Влада, грудень 1991).  Чи дійсно сталіністська політична репресія більш шкідлива для робітничого класу, ніж соціальний хаос і масова убогість капіталістичного відновлення? Виходячи з подібного аналізу, на питання про те, чи належні ми підтримати Єльцина в його протистоянні путчистам,  Робітнича Влада відповість ствердно. Але така відповідь суперечила б усій добірці записів Троцького по російському питанню. Троцький завзято стверджував, що боротьба за скинення сталіністських олігархів не суперечила, а скоріше була заснована  на захисті колективізованої власності, щоб її, у кінцевому рахунку, підкорити. Саме ця причина заважає Робітничій Владі, що намагається репрезентувати себе тенденцією ортодоксального троцькізму, відкрито заявити свою  дійсну позицію: те, що захист соціальної досягнень російської революції був підлеглий поваленню сталіністської бюрократії. Їхня позиція з приводу подій серпня не допускає ніякого іншого висновку.

Троцький визначив центризм як революційність у словах, і реформізм у справі. Робітнича Влада постачає читачів ідеально чистим прикладом цього явища. У той час як вони часто аналізують події і політичні сили точно, їхня тяга до опортунізму, що пристосовує їх політику до радикальної/соціал-демократичній суспільній думці і не дозволяє їм відобразити їхній аналіз у програмі дій, часто змушує їх до практичних висновків, що суперечать їх власним міркуванням. Вони повинні все-таки довідатися від Ернеста Манделя і Об’єднаного Секретаріату, що проміжок між теорією і практикою опортуніста може бути встановлений лише тільки неправильними уявленнями про дійсність. Щоб замазати цей проміжок, Об’єднаний Секретаріат стверджує, що не було ніяких розходжень між єльциністами і ДКНС з форм власності – розходження полягало лише в тім, чи використовувати демократичні чи авторитарні методи. Робітнича Влада дуже оригінально уможливлює, щоб два конкуруючих табори об’єктивно представляли ідентичні форми власності, але за допомогою ідеологічних зиґзаґів своєї партії по питанню про Єльцина, проте, намагається замазати це протиріччя.

Спартакісти: «ані ДКНС, ані Єльцин»

Американська Спартакістська Ліга Джеймса Робертсона та її закордонні сателіти з Міжнародної Комуністичної Ліги (ICL) довго претендували на те, що, з усіх так званих троцькістських угруповань на планеті, тільки вони правильно захищали Радянський Союз. Однак це положення суперечить їхньому повному ніяковінню при перемозі контрреволюції Єльцина. Січневий/лютневий випуск Workers Hammer, видання британської секції ICL, містить дискусію з Геррі Доунінгом з Революційної Інтернаціоналістичної Ліги (RIL), озаглавлену «RIL: ані ДКНС, ані Єльцин», що показує RIL зберігаючою нейтралітет у конфлікті:

«Для RIL немає ніякого розходження між крилом бюрократії з однієї сторони і крилом світового імперіалізму і капіталістичної реставрації, з іншої. І, звичайно, якщо сталінізм прирівнюється до імперіалізму, то можливість військового блоку із секцією бюрократії проти капіталістичних реставраторів цілком усунута, оскільки очевидно, що це звелося б до блоку проти капіталістичної реставрації з «реставраторами капіталізму».

Можна було б запідозрити, що ICL, подібно центристам, яких вони критикують, також відмовляється прийняти сторону в конфлікті. Якщо Workers Hammer має своєю метою агітацію за нейтралітет, ми пропонуємо, щоб ця агітація почалася з публікації їхнього американського видання, Workers Vanguard (WV), що відповідав на переворот у своєму випуску від 30 серпня в такий спосіб:

«Навіть до перевороту, багато хто з найбільш свідомих робітників, що виступали проти єльцинських планів масової приватизації і ринкових реформ Горбачова, звернулися до так званого безкомпромісного «патріотичного» крила бюрократії. Більше немає ніякого місця таким ілюзіям».

«Загальновизнана програма «путчистів» була введенням військового стану, щоб перешкоджати розвалу СРСР обособленно, що зводиться до перебудови мінус гласність: представлення ринку, але не настільки швидко, і закритого».

«Під час перевороту Московська рада робітників… видала заяву: «формування робітничої міліції для збереження суспільної власності, для охорони соціального порядку на вулицях наших міст, для контролю виконання розпоряджень і інструкцій Державного Комітету з Надзвичайного Стану». Не було ні одного слова критики ДКНС. Заклик до робітничої міліції, щоб розбити демонстрації єльциністських контрреволюціонерів був, звичайно, правильним. Але, якби Надзвичайний Комітет зберіг владу, він спробував би розформовувати будь-які подібні загони робітничої міліції, що інакше неминуче і швидко уникли б політичного контролю над нею».

Потрібен був би дуже талановитий тлумач, щоб не інтерпретувати вищезгадані пасажі як пропозиція чого-небудь іншого, ніж «ані ДКНС, ані Єльцин». І ніяка пихатість не може сховати той факт, що аргументи спартакістів дуже близько нагадують доводи манделістів про те, що не було ніякого обов’язкового конфлікту між Єльциним і ДКНС. Подібно Манделю, спартакісти шукають раціоналізовані доводи своєму відмовленню  прийняти якусь сторону в конфлікті, затверджуючи, що переворот залишив незмінної класову природу держави. Для IТCL, Радянська держава усе ще існує, і Борис Єльцин навіть тепер здійснює контроль над здегенерованою робітничою державою.

Усе-таки, на відміну від Манделя, спартакісти не можуть просто захищати позицію «чуму на обоє ваших будинків». До серпня 1991 вони часто засуджували пануючу тенденцію, стаючи в позицію захисту військового блоку зі сталіністами проти сил реставрації. Спартакісти правильно прийняли сторону режиму Ярузельского в його конфронтації в 1981 році з контрреволюціонерами із Солідарності і дали військову підтримку радянським силам, що борють проти реакційними, підтриманими імперіалістами заколоту в Афганістану. Спартакісти фактично були настільки захоплені своєю підтримкою сталіністів, що почали стирати лінію між військовою і політичною підтримкою. Їхній нейтралітет у серпні, таким чином, представляє радикальний відхід від гучних вимог бути останніми, кращими радянськими дефенсистами.

Нейтралітет з поганою свідомістю

Оскільки цей поворот не має ніякої реальної програмної підстави, керівництво спартакістів відмовилося підтвердити, що мало місце глобальна політична зміна лінії. Отже, вони наполягають, усупереч усій логіці і всупереч їх власним письмовим заявам, що вони не були нейтральні. Вони представляють свій підхід як зовсім сумісний з минулими позиціями, і страхуються розмаїтістю визначень, неоднозначністю формулювань і перекручуваннями фактів. Щоб сховати разючу подобу між багатьма з їхніх аргументів та позиціями інших центристських і реформістських псевдотроцькистів, спартакісти повинні були збільшити обсяг своєї полеміки. Але збільшений обсяг робить тільки більш помітними суперечливість аргументів, що виходять від робертсоністського штабу в Нью-Йорку. Від висування спартакістами послідовних і зрозумілих аргументів, вони перейшли до дуже сумнівних доводів про те, що ДКНС не зробив ніякої спроби розсіяти контрреволюційну юрбу, що зібралася, щоб захистити Білий Дім Єльцина. Приймаючи заради продовження дискусії, що це положення є вірним, це мало б на увазі або те, що лідери перевороту дійсно не були в конфлікті з Єльциним, або те, що вони виступали проти Єльцина, але були занадто слабкі і нерішучі, щоб протистояти йому. Спартакісти ніколи не проясняли, яку з цих оцінок вони схвалюють. Їхня повторювана заява, що прихід до влади ДКНС означав би «перебудований путч» зв’язаний з першим аргументом. Їхня характеристика перевороту як «патетичного», а його лідерів як «банди восьми, котра не могла стріляти прямо», з іншого боку, схиляється до останнього. Будь-який висновок, однак, веде до безнадійної суперечливої плутанини.

Як, наприклад, може заява, що і Єльцин, і ДКНС виступали одночасно за впровадження ринкової економіки зіставлятися з твердженням у тій же статті, що «Робітничий клас Радянського Союзу і, дійсно, робітники усього світу були піддані надзвичайному нещастю», і що подібна невдача «спровокувала контрреволюційну хвилю в країні Жовтневої революції» (WV, 30 серпня)? Як могла виникнути контрреволюційна хвиля без усунення основної перешкоди?  Чи були лідери путчу цією перешкодою? Чи у випадку, якби вони розв’язали подібну контрреволюційну хвилю, то чи перемогли вони? У такому випадку, чому ж їхня поразка була «надзвичайним нещастям» для робітничого класу? Workers Vanguard не може відповісти на ці питання.

Твердження Workers Vanguard, що ДКНС був за «перебудову мінус гласність» нагадує аргументи Вайнштейн та Манделя. Вони теж думають, що Єльцин і лідери путчу відмінні лише в питанні про демократичні права, а потім бажали нав’язати капіталізм за допомогою «залізного диктату». Вдумливий робертсоніст може дивуватися, чому б радянським робітником не організуватися проти реставрації капіталізму в умовах гласності, а не без неї. Звичайно, це незабаром приведе до підтримки «демократичного» табору Єльцина. На відміну від Об’єднаного Секретаріату, Workers Vanguard не розвиває свій аргумент, і не доводить логічний ланцюжок міркувань до логічного висновку.

Тоді є інший набір виправдань нейтралітету: те, що ДКНС фактично представляв ті елементи бюрократії зі своїми інтересами, що знаходилися в істотному протиріччі з інтересами єльцинського табору, але вони були занадто нерішучі і неспроможні зупинити єльциністів. Для початку потрібно відзначити, що це судження було зроблено з неоціненною часткою непередбачливості: події, що розвертаються настільки стрімко, що перша стаття WV щодо перевороту була видана декількома днями після того, як його доля вже була вирішена.  Чи стверджують спартакісти, що вони знали заздалегідь, що переворот зазнає невдачі так трагічно? Уже давно було очевидно, що історичний ланцюжок радянського сталінізму досяг останнього розряду, і неможливо відновити його статус-кво в передгорбачовські часи в будь-якому випадку. Але ця загальна оцінка не була достатня для точного встановлення кореляції сил 19 серпня. Це могло бути перевірене тільки в дії.

Навіть якби перемога лідерів перевороту тільки тимчасово сповільнила б процес реставрації капіталізму,  це була б достатньо адекватна підстава для ініціації військового блоку. Троцькісти не вибирають союзників відповідно до абстрактного рішення, заради тактики чи спритного обдурення сил конфронтуючих таборів, але тільки лише ґрунтуючись на їхньому політичному характері. Термідоріанці або були зацікавлені в перешкоджанні Єльцину, або ж ні. Але спартакісти хочуть усі відразу: вони одночасно затверджують, що ДКНС ніколи не мав намір зупинити Єльцина, це, по-перше, і критикують його за плутану роботу.

Критика робертоністами ДКНС кружляє ще вигадливіше, коли вони засуджують «бригаду восьми» за невдачу в спробі мобілізувати робітничий клас проти Єльцина:

«Бригада восьми» не тільки не мобілізувала пролетаріат, вона ще розпорядилася, щоб кожний залишався на роботі».

«Бригада восьми» була нездатна до знищення Єльцина в його патетичному виправданні за путч, тому що це був «перебудований переворот»; путчисти не хотіли розв’язати сили, що могли перемогти більш серйозних контрреволюціонерів, аж до розв’язки громадянської війни у випадку, якщо єльциністи продовжували б дійсний опір».
Workers Hammer, січень/лютий

У тій же самій статті з гордістю згадується спартакістська позиція з приводу Солідарності десятиліттям раніше:

«Польща в 1981 пережила той же період, що Радянський Союз сьогодні, але в першому випадку сталіністи вживали заходів, щоб тимчасово придушити контрреволюцію. Перед обличчям цієї конфронтації, це було неможливе…».

У Радянському випадку, спартакісти усі перетворили в прекрасне мистецтво. Але порівняння з Польщею в 1981 – істинно талановите. Ми не згадуємо мобілізацію Ярузельським польського робітничого класу проти Валенси. Спартакісти, здається, забувають, що сталіністи, коли мають владу, надзвичайно рідко мобілізують робітничий клас політично, тому що саме існування бюрократичної касти засновано на монополізації політичної влади. Вимога забезпечити військову підтримку сталіністам, що борються з реставрацією капіталізму, і, що ґрунтується на мобілізації робітничого класу, еквівалентно вимозі, щоб сталіністи припинили бути сталіністами.

В іншім місці в тім же самому полемічному Workers Hammer мається на увазі, що він би підтримав будь-які міри, початі  «бригадою восьми»,  проти Єльцина:

«Заклик до робітників знищувати барикади Єльцина означав би військовий блок з кожної із сил перевороту, що пересувалися з метою розтрощити контрреволюційну юрбу… Проти позиції «Третього табору» у подіях Серпня ми написали: «у збройній боротьбі, що точиться прямо проти реставраторів з боку завзятих елементів бюрократії, захист колективізованої економіки був би поміщений до порядку денного, власне кажучи, стараннями сталіністів. Троцькісти вступили б у військовий блок з «путчистською» секцією бюрократії проти відкритої атаки капіталістичної контрреволюції», як Троцький наголошував у 1938 Перехідній Програмі». Придушення в 1981 опору Ярузельському не мало на увазі ніяку збройну боротьбу, тому що Солідарність не запропонувала ніякого збройного опору. Воєнний стан був знеструмлений за допомогою ряду поліцейських мір. Спартакісти тут, здається, припускають, що вони блокувалися б із ДКНС, якби ті діяли більш рішуче, актуалізувавши військовий стан. Ця логічна військова підтримка протиставляє твердість і навички сталіністської тактики на противагу соціальному характеру сталіністів, політичним цілям чи об’єктивним наслідкам їхньої перемоги чи поразки. Чи, більш точно, спартакісти судять про політичні мети та соціальний характер сталіністських «консерваторів» у зв’язку з їхнім поводженням під час перевороту.

Аргумент неоднозначний: ДКНС не вживав адекватних заходів проти Єльцина, тому що не мав ніяких фундаментальних розходжень з ним. Відкіля ми знаємо, що вони не мали ніяких фундаментальних розходжень? Оскільки вони не починали ніяких адекватних мір. Іншими словами, забудьте той факт, що більшість бюрократії мало об’єктивний інтерес у збереженні положення, у якому вони одержували свої привілеї і престиж; забудьте також цілу внутрішню партійну боротьбу, що передувала спробі путчу, у якій Горбачов, перебуваючи увесь час під тиском, що підсилюється, розчистив ґрунт для Єльцина та націоналістичних харизматів; забудьте, коротше кажучи, що спроба перевороту була ударом, спрямованим проти єльциністів-реставраторів.  Спартакісти трактують мотиви сталіністів настільки мутно, і путч – як подія без якого-небудь контексту чи тла.

Путч випливав за Єльциним?

Ефективність тактики лідерів путчу – питання другорядної важливості. Чи намагався фактично ДКНС виступати проти Єльцина? У дні після поразки путчу, на поверхню спливла інформація, що добірному поділу бойовиків КДБ, відомому як Група Альфа (той же загін, що нищив афганського президента, Хафизуллах Аміна у 1979), замовляли напасти на Білий дім Єльцина, але той відмовився коритися наказу. Ця версія подій була спочатку повідомлена Єльциним безпосередньо, і пізніше підтверджена офіцерами Групи Альфа. Спартакісти проробили серйозну роботу, щоб викрити цю версію. Workers Vanguard від 6 грудня містить статті за назвою «Чому вони не пішли за Єльциним. Радянський Союз: Рентген Перевороту». У статті приводитися цитата Роберта Куллена в New Yorker  від 4 листопада 1991, щоб знецінити версію подій, що належить задіяним офіцерам: «Інтерв’ю з Групою Альфа, мають, фактично, лише один загальний мотив: у кожнім випадку, офіцер, що робить спроби говорити, підкреслює свою роль, а також своє відмовлення коритися розпорядженням, що перешкодило перевороту здійснитися». «» Workers Vanguard  ґрунтується в основному на цитатах з допитів графобудівників перевороту після їхнього арешту, виданого Der Spiegel, . , Workers Vanguard  повинен бути настільки скептичним щодо вимог офіцерів із Групи Альфа, наскільки довірливим до спростувань конструкторів перевороту, коли вони готувалися стати перед судом.

Workers Vanguard, крім того, еклектично вириває шматки зі статті Куллена в New Yorker. Куллен повідомляє, принаймні, про одну спробу Групи Альфа, підтриману параотрядами, просуватися до Білого Дому. Першій спробі, згідно Куллену, перешкодили, юрби єльциністів, що оточили збройний особовий склад, і проєльцинські налаштований військовий, генерал Костянтин Кобець, що зустрівся з командиром загону і переконав його не нападати. Куллен повідомляє, що ця затримка не була перешкодою для ДКНС ініціювати другий напад:

«Витоки інформації, що дійшли до Білого Дому, показали, що змовники запекло пробували знаходити загони, що були б здатні захопити будинок і бажаючих виконувати накази… Я знаю, що була неформальна зустріч групи в Міністерстві Оборони з приводу реалізації плану про узяття будинку, Кобець сказав мені про це».

Перемога Єльцина: контрреволюційний тріумф.

Деталі подій, що відбуваються під час путчу, дотепер залишаються в тіні. Але було б помилково ініціювати інтриганськи боязку і некомпетентну контрапозицію, відмовляючись від спроби відновити реальні події. Існує, принаймні, ще два додаткових пояснення, що не виключають один одного. До гнилих 30-их, люди з ДКНС не були б сталіністами. Їхнє бажання діяти розмивалося тим фактом, що ступінь їхньої деморалізації була на той момент достатньою для прийняття неминучої концепції про відмовлення від централізованого контролю, і дали добро на впровадження ринкових реформ у широких масштабах. Їхня різниця з Єльциним складається в їхніх симпатіях до ринкових «реформ» у межах загальної бюрократичної мережі. Тим часом, вони вирішили виступати в захист обложеного центрального держапарату, і це в такій передовій державі в період загнивання, що уже більше не спирається на вірні йому без питань збройні сили. Ці факти доповнюють один одного і приводять, у підсумку, до серпневого фіаско. Спартакісти підкреслюють приблизну подібність між ДКНС і Єльциним, щоб затемнити той факт, що конфлікт звівся до боротьби за переділ влади в Радянській державі.

Сталіністський апарат, що був хребтом бюрократичного правління, був розбитий вщент із поразкою путчу. Спартакісти, що відмовилися блокуватися зі сталіністами, у своїй останній спробі зберегти «контрреволюційний потік» прикритим, зараз намагаються обґрунтувати свою позицію, аргументуючи, що  Радянський Союз дотепер ще є (жорстко ослабленою і підданою гострій небезпеці) робітничою державою. Це нагадує відому історію про розмову хазяїна зоомагазину «Monty Python fame» і покупця, що тільки-но купив у нього папугу. Коли покупець продемонстрував хазяїну бездиханне тіло лежачого горілиць на підлозі клітки папуги і просив повернути йому гроші, хазяїн магазина переконував його що папуга не мертвий, а просто приліг відпочити, здрімнути, просто тимчасово відключився і так далі.

Робетсоністи мали просту стверджену позицію, що екс-СРСР залишається робітничою державою без яких-небудь серйозних спроб її аргументувати. На публічних форумах і в особистому спілкуванні вони пропонували досить багато різних, але часто дуже суперечливих пояснень. Перше, на що вони, як правило, вказували – це той факт, що велика частина пострадянської економіки усе ще є не приватизованою, залишається формально в державній власності. Капіталізм не може бути відновлений декретом уряду. Його реставрація неодмінно включає руйнування структур, організаційних форм та способу життя, що сформувалися протягом останніх сімдесятьох років. У листопаді 1937 року Троцький помітив:

«У перші місяці радянської влади правління пролетаріату здійснювалася на базисі буржуазної економіки…Якщо буржуазна контрреволюція в СРСР переможе, новий уряд тривалий період буде існувати на основі націоналізованої економіки».

Перемога Єльцина, Кравчука та їм подібних була тріумфом для сил контрреволюції саме тому, що вона означала, що з цього моменту політична влада буде в тих, хто однозначно і переконано йде до реставрації приватної власності на засоби виробництва.

Зштовхнувши з цими аргументами, спартакісти відступили, повернулися до зворотної позиції. Єльцин, вони затверджували, очолює прокапіталістичний уряд, але ще не має дійсного контролю над державним апаратом, (а сили його прихильників не досить консолідовані). На форумі спартакістів у Нью-Йорку в лютому, багато говорилося  про січневий з’їзд п’яти тисяч армійських офіцерів у Кремлі, що рішуче протестували проти поділу старих радянських збройних сил. Великий виступ робітничого класу, стверджували спартакісти, може розколоти офіцерський корпус, у результаті чого дуже значний його сегмент перейде на сторону робітників. Такий розвиток подій, говорять спартакісти, міг би привести до робітничої політичної революції, до якої вони усе ще закликали у своїй політичній пропаганді.

Ось таке маніпулювання аргументами про двозначний процес перетворення суспільства, що неминуче відбувається у даний час. Режими, що виникли після розпаду СРСР, не є режимами цілком консолідованими та зрілими капіталістичними державами, і України це стосується навіть у більшому ступені, ніж Росії. Єльцин дуже хитливий на своїй посаді, але це не означає, що його республіканські супротивники будуть використовувати свою новопридбану владу для розв’язання боротьби за соціальну революцію. Імперіалізм, перебудовані мільйонери та мафія чорного ринку зараз закликають громити Кремль. Багато колишніх сталіністських бюрократів захоплюють соковиті шматки державної власності. Люди Єльцина дотримуються мілітаристських поглядів. Як визнає Workers Vanguard, московська поліція не соромиться проливати кров демонстрантів, що виступили в березні за відновлення СРСР. Рік назад Держплан усе ще видавав плани і директиви, і спільні патрулі армії і міліції патрулювали вулиці, оббираючи спекулянтів чорного ринку, заарештовуючи і конфісковуючи власність перебудованих підприємців. Тепер уже немає Держплана, і підприємці-мільйонери відчувають себе господарями становища.

Соціальна контрреволюція ще далека від повного завершення, але вона розвивається переможно. Боротьба пролетаріату, що відроджується, за владу зштовхнулася б з набагато меншим опором сьогодні в Росії, ніж вона могла б зштовхнутися в зрілій капіталістичній державі. Але пролетарська революція повинна буде знищити мафію чорного ринку, придушити проєльцинську міліцію й армію, розгорнути процес приватизації назад та відновити централізовану планову економіку. З кожним місяцем задачі, що коштують перед пролетаріатом, стають усе більш і більш соціальної, а не просто політичної революції.

Спартакісти говорять, що ми стверджуємо, що радянська робітнича держава мертва, щоб умити руки від відповідальності та необхідності його захищати. Цей аргумент збитковий і виродливий сам по собі. Імперіалістична буржуазія діє, усвідомлюючи, що радянська робітнича держава вже більше не існує, марксисти теж повинні усвідомити цю гірку правду. Робітники, що борються, щоб повернути назад плин контрреволюції в екс-СРСР будуть хотіти знати, коли влада перейшла в руки їхніх визискувачів. Вони також хочуть знати, де і з ким були різноманітні самозвані троцькістські групки, що намагалися очолити їх у цей доленосний момент.

“Бригади Юрія Андропова” – давно і далеко

Робертсоністи завжди пишалися своїм знанням російського питання і політики деформованих робітничих держав. До того ж вони змістовно помилялися в питанні тимчасової кризи сталінізму. Коли почали відбуватися масові демонстрації проти сталіністського режиму в НДР наприкінці 1989 року, вони проголосили початок «робітничої політичної революції», вони думали, що перспектива об’єднання спровокує істотну протидію робітничого класу проти розколу SED (НДРівскої правлячої сталіністської партії), значна частина якої перейде на сторону пролетаріату ті захисту колективної власності. ICL (спартакісти) викинули масу грошей та задіяли велику кількість підготовлених кадрів у цій інтервенції. У січні 1990, коли SED прийняла пропозиції спартакістів про антифашистську мобілізацію в східноберлінському Трептов-парку, незрівнянний спартакістський лідер Джеймс Робертсон занурився було в солодкі ілюзії грандіозності цього проекту і спробував (природно, невдало) організувати зустріч із Грегором Гуссі, що очолював в той час SED.

Однак очікувана політична революція так і не відбулася. Замість того, щоб протидіяти об’єднанню, сталіністи увійшли в коаліцію з прокапіталістичними партіями, щоб разом розпланувати ліквідацію НДР. Тим часом, у березні були проведені вибори в Volkskammer (парламент НДР), питання про об’єднання було вирішеним. Однак спартакісти з баранячою завзятістю вчепилися за ідею, що робітнича політична революція розвивається, що робітники та солдати вже майже організували ради і з дня на день захоплять заводи й установлять двовладдя, у противагу слабкій прокапіталістичній державі. Керівництво ICL очікувало, що сотні тисяч робітників підтримають їхню виборчу компанію, і вони стрімко перетворяться в лідерів знедоленого, просоціалістично налаштованого робітничого класу. У результаті – неминуча поразка спартакістів, їх кандидати одержали не більше голосів, ніж організації типу Німецького Союзу Любителів Пива.

Німецький провал був, ймовірно, найбільш негайною причиною політичного зрушення, що спровокував позицію нейтралітету спартакістів стосовно подій серпневого путчу в СРСР. Це було кульмінацією періоду, у якому спартакісти виявили себе як нездорові фанати сталіністських режимів. Троцькісти повинні завжди поєднуватися зі сталіністами проти імперіалістичної атаки та внутрішньої контрреволюції, але при цьому пам’ятати, що деформована і здегенерована робітнича держава може бути врятована в довгостроковій перспективі тільки політичною революцією, що змете сталіністських паразитів.

У період правління Рейгана, робертсоністи занадто часто забували про принципову різницю між військовою та політичною підтримкою. У 1983 сумнівний контингент, що брав участь в анти-Кланівській демонстрації у Вашингтоні, вони назвали «Бригадою Юрія Андропова», по імені лідера радянської партії, що у 1956 році відігравав керівну роль у придушенні Угорської робітничої революції. Коли Андропов помер, Workers Vanguard надрукував хвалебне вірш-некролог на першій сторінці. Фотографія видного польського військового генерала Ярузельского прикрашала стіни штабу Спартакістскої Ліги в Нью-Йорку. І замість того, щоб  просто закликати до військової перемоги радянських військ в Афганістані, спартакісти наполягали « !» .

З ганебним розвалом бюрократичних режимів по всій Східній Європі в 1989, цей просталіністський ухил почав ставати джерелом серйозних утруднень. За кілька місяців перед путчем Workers Vanguard вже дотримувався середнього курсу між єльциністами та консервативною фракцією бюрократії (яку вони іменували просто «патріоти»):

«Радянські робітники повинні відмовитися від помилкового поділу між «демократами» та «патріотами», й ті, й інші є продуктами остаточної деградації реакційної та паразитичної сталіністської бюрократії. І ті, і інші є ворогами і гнобителями робітничого класу і інтересів світового соціалізму».
WV, 15 березня 1991

Workers Vanguard ніколи не згадував про можливість того, що цей «помилковий розподіл» може призвести до конфронтації, у якій буде необхідно прийняти сторону робітників. І коли цей конфлікт таки відбувся в серпні, спартакісти відійшли від маючої місце раніше тенденції до політичної підтримки сталіністських режимів, щоб відмовитися від елементарної троцькістської тактики військового блоку зі сталіністами проти сил відкритої контрреволюції. Робертсоністський ганебний нейтралітет у серпні, що супроводжувався їхнім відмовленням визнати факт, що радянська робітнича держава більше не існує, ясно демонструє безпідставність їхніх претензій на революційне керівництво.

За відродження 4-го Інтернаціоналу!

Пройшло більш половини сторіччя з того часу, коли Троцький писав, що боротьба за пролетарське керівництво є, у кінцевому рахунку, боротьба за виживання людської цивілізації. Створення нового революційного керівництва робітничого класу залежить у першу чергу від свідомих зусиль переконаних бойових соціалістичних активістів. Життєво важливо, щоб кожний серйозний соціаліст всотав у себе уроки майже 74-літньої історії російської революції: її перемоги, деградації і, зрештою, поразки. Сили революційного марксизму – це сьогодні лише слабка меншість. Однак завдяки комбінації революційного детермінізму та волі до боротьби за програмну ясність, кадри будуть об’єднуватися, щоб потрясти світ ще раз. Революційне перегрупування починається з політичного вибуху сумнівів, коливань та зрадництва різноманітних реформістів, центристів і шарлатанів, тих, хто фальшиво прикривається троцькізмом. У важкій політичній боротьбі, пройшовши через непростий процес розколів та об’єднань, неминуче буде відроджений Четвертий Інтернаціонал – світова партія соціалістичної революції!