Тріумф контрреволюції в СРСР

Захистити радянських робітників від єльцинських нападок!

Інтернаціональна Більшовицька Тенденція опублікувала у своєму бюлетені в жовтні 1991 року:

Провал московського виступу 19-21 серпня призвів до небачених раніш важких і хворобливих наслідків. Ця подія запам’ятається як одне з найбільш значних за всю історію 20-го сторіччя. Перемога відкрито прокапіталістичних сил, що згрупувалися навколо Бориса Єльцина, призвела після провалу “путчу” до знищення держави, створеної Жовтневою революцією 1917-го року. Це означає катастрофічну поразку не тільки радянського робітничого класу, але й робітників в усьому світі.

Серпневі події з’явилися кульмінацією запеклої боротьби як у Кремлі, так і в країні в цілому. Але, дивлячись глибше, ці події виявилися фіналом переродження сталіністської бюрократії – привілейованого шару, що узурпував владу робітників ще в середині 20-х років. Замість демократично обраних робітничих рад, що виникли в результаті перемоги Жовтневої революції в 1917-ом року, сталіністи створили авторитарну поліцейську державу. Пролетарський інтернаціоналізм Леніна і Троцького вони підмінили доктриною “соціалізму в окремо взятій країні”. Це виправдувало зрадництво революції в інших країнах радіннями про незначні дипломатичні вигоди. Крім того, у довершення своїх злочинів, сталіністська бюрократія не приділяла належної увагу розвитку колективізованої економіки,  створеної Жовтневою революцією, і, найчастіше, йдучи по помилковому шляху, зводила економічну діяльність до боротьби проти імперіалістичного тиску з-за кордону і внутрішньої контрреволюції. Провал серпневого “путчу” поклав кінець влади цієї бюрократичної касти і замінив її владою молодих націоналістичних режимів, метою яких є знищення суспільної економіки і реставрація влади капіталу.

Більш 50-ти років тому лідер Лівої Опозиції Лев Троцький відзначав, що бюрократичними методами не можна ані розвивати, ані захищати соціальний лад, заснований на суспільній власності. Повним підтвердженням цього прогнозу з’явилася стагнація радянської економіки в брежнєвські роки. Декларуючи своєю метою саме порятунок радянської економіки від падіння, Михайло Горбачов почав свої хвалені ринкові реформи. Економічний і політичний хаос, викликаний перебудовою, поляризував радянську бюрократію, і особливо помітним цей процес став в останній рік. Одне крило правлячої еліти, що згрупувалося навколо колишнього московського партійного боса Бориса Єльцина, відкрито виступає за капіталістичну реставрацію. Інша частина, що є альянсом військових, парт- і держапаратників, так звані “консерватори”, розглядають дрейф до ринку і національної відособленості як погрозу своєї влади. Горбачов знаходився між цими двома угрупованнями, балансуючи між “реформаторами” і “консерваторами”.

Зиґзаґи Горбачова

Починаючи з жовтня 1990-го року “консерватори” у КПРС різко активізувалися. Вони змусили Горбачова згорнути шаталінську програму приватизації економіки “500 днів”. Вони послали загони “блакитних беретів” для залякування прокапіталістичних урядів балтійських республік, що виступають за відділення. Вони планували чищення у вищих ешелонах партії, примушуючи Горбачова змістити “реформаторів” з ключових партійних і державних посад і замінити їхніми лояльними апаратниками. У результаті цього багато лідерів “реформаторів”, найбільш відомим з який був горбачовський міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе, перейшли в табір Єльцина, що викликало припущення в західних ЗМІ, що Горбачов відступає від ідей перебудови.

У такій ситуації, перед загрозою масових проєльцинських демонстрацій у Москві ранньої навесні 1991-го року і побоюючись, що імперіалісти згорнуть економічну допомогу, Горбачов знову перемінив позицію та знову прийнявся штопати діри у відносинах із проєльцинськими силами. Він відмовився довести інтервенцію в Прибалтиці до логічного завершення та змістити там уряд. Він знову активізував ринкові перетворення. Найбільш неприйнятним, з погляду “консерваторів”, було підписання угоди “дев’ять плюс один”, що делегувало п’ятнадцятьом радянським республікам більшість повноважень союзного уряду. Спроби Горбачова прийти до згоди тільки заохочували Єльцина, що видав ряд указів про заборону діяльності КПРС у внутрішніх військах і на підприємствах Російської Федерації. “Консерватори” бачили, що Горбачов уже не нейтральний, і вони більше не могли бачити в ньому фігуру, що протистоїть Єльцину. Це привело до створення ДКНС та арешту президента СРСР ранком 19-го серпня.

Позиція робітничого класу

У світлі повного провалу “путчу” суперечки про позиції конкуруючих сторін у ньому здаються не більш ніж марними академічними дискусіями. Але тільки правильне розуміння останніх подій дасть можливість робітничому класу зорганізуватися для подальшої боротьби. Серпневий “путч” виявився подією, у якому робітничий клас має свою позицію. Перемога ДКНСівців не врятувала б радянську економіку, засновану на сталінізмі, від краху, і навіть не відвела би погрозу капіталістичної реставрації. Але вона могла, однак, принаймні тимчасово, сповільнити реставраційні процеси і виграти дорогоцінний час для радянського робітничий клас. У свою чергу, провал “путчу” відкрив пряму дорогу контрреволюції, що зараз у самому розпалі. Борг революційних марксистів полягає в тому, щоб, не відмовляючись критикувати політичне банкрутство лідерів ДКНС, виступити на їхній стороні проти Єльцина і Горбачова.

Для нас не з’явився сюрпризом той факт, що більшість реформістів і центристів з лівого руху виступили на стороні Горбачова і Єльцина. Ці псевдомарксисти більш ніж ретельно захищають буржуазно-ліберальну точку зору, виступаючи на стороні “демократії”, навіть коли демократичні гасла є камуфляжем для капіталістичної контрреволюції. Іноді буває складно зрозуміти позицію центристських груп, що вважають Єльцина реставратором капіталізму і визнають, що його тріумф є важкою поразкою робітничого класу, але, проте, не зважуються встати на сторону ДКНС. Прихильниками подібної точки зору – “чуму на обидва ваши дома” – є і Ліга Спартакістів США, і їхні сателіти з Міжнародної Комуністичної Ліги, що протягом багатьох років анонсували себе як найбільш послідовних захисників Радянського Союзу.

Адвокати нейтральної точки зору наполягають на тому, що лідери ДКНС були не менш схильні до капіталістичної реставрації, аніж Горбачов і Єльцин. У підтвердження вони приводять цитати з заяви ДКНС, у яких говориться про збереження існуючих договорів з імперіалістичним світом і про захист прав приватних підприємств у СРСР. Троцькісти, однак, ґрунтуються не на офіційних деклараціях сталіністів, але на реальній логіці подій. Усякому, хто декларує, що між протиборчими сторонами немає істотної різниці, буде складно пояснити, чому лідери ДКНС вирішили в першу чергу піти на настільки ризикований крок. Коли одне з бюрократичних угруповань заарештовує президента, намагається знешкодити прокапіталістичних лідерів і посилає танки на вулиці; коли лідери цього угруповання разом зі своїми дружинами кінчають життя самогубством при провалі виступу, зовсім ясно, що справа в чомусь більшому, ніж тактичні розбіжності.

Мотиви дій лідерів ДКНС очевидні. Вони представляли ту сталіністську групу, яка б найбільше постраждала від повернення до капіталізму. Вони бачили агресивність Єльцина, що росте міць прокапіталістичних націоналістичних сил та безсилля Горбачова перед тим, що ці сили вже становлять серйозну небезпеку для центрального апарата, їхніх привілеїв і положення. Вони спробували, нехай нерішуче й в останню хвилину, протистояти цим тенденціям.

Безсумнівно, що “консерватори” були цілком деморалізовані: віра в соціалізм у всіх його формах була підірвана, на політичну авансцену сходили різноманітні прокапіталістичні сили. Вони були готові звернутися до великоросійського шовінізму і навіть антисемітизму для захисту своєї політичної монополії. Однак троцькістська позиція полягає в безумовній підтримці Радянського Союзу як економічної системи, заснованої на суспільній власності, проти погрози капіталістичної реставрації, незважаючи на приватні задачі чи мети бюрократів. Статус-кво, що захищають “консерватори», нехай і непослідовно – суспільна власність на засоби виробництва, що є бар’єром на шляху до відновлення капіталістичного рабства. Колапс влади союзної держави зараз очевидний на всій території колишнього СРСР. Для зупинки цього процесу революціонери повинні піти на тактичний військовий союз з будь-якою частиною бюрократії, що, з будь-яких причин, знаходиться на нашій стороні.

Контрреволюція повинна зазнати поразки!

Для робітничого класу у Радянському Союзі ще не усе загублено. Прокапіталістичні уряди, що ще тільки прагнуть вийти на необхідний економічний рівень, поки ще надзвичайно хитливі. Вони ще не створили необхідний для них репресивний державний апарат. Більшість економічних потужностей дотепер знаходиться в державній власності, і єльцинцям необхідно буде вирішувати важку задачу реставрації капіталізму без підтримки відсутнього внутрішнього капіталістичного класу.  Робітничий опір майбутнім зазіханням на їхні права і завоювання буде містити в собі у великому ступені захист існуючого статус-кво. Зародкові буржуазні режими, що зараз формуються на території колишнього СРСР, можуть бути скинуті значно легше, ніж у зрілих капіталістичних державах.

Нічого з цього, однак, не може скасувати того факту, що зараз робітники будуть змушені боротися проти здійснення тих погроз, що їм обіцяють істотних змін у суспільстві. Надзвичайно дезорієнтований робітничий клас дотепер не зорганізувався в самостійну політичну силу. Сталіністський апарат, що був об’єктивно зацікавлений у збереженні суспільної власності, зруйнований. Подальший опір з боку сталіністів малоймовірний, тому що вони зазнали нищівної політичної поразки, а їхні кадри, здатні до боротьби, знаходяться в змушеній відставці, або взагалі померли. Загалом, основні перешкоди реставрації буржуазної держави успішно усунуті. Перед “путчем” масовий опір приватизації з боку робітничого клас міг би розколоти сталіністську бюрократію та її прихильників. Зараз робітники повинні боротися проти капіталістичної реставрації та її західних і внутрішніх прихильників. Ця капіталістична держава, що зароджується, повинна бути обеззброєна та подавлена робітниками.

Перехід від деформованої робітничої держави до повноцінної буржуазної держави не відбувається за чи місяць за рік. У 1937 році Троцький зробив наступний прогноз:

“Якщо в СРСР переможе контрреволюція, новий уряд протягом тривалого часу буде правити на базі націоналізованої економіки. Але що буде означати тимчасовий конфлікт між державою й економікою? Це означає революцію чи контрреволюцію. Перемога одного класу над іншим означає необхідність реконструкції економіки в інтересах переможців”.

“Ані робітнича, ані буржуазна держава?”

Для Троцького і, відповідно, для нас ясно, що такий перехід може відбутися в результаті процесу поступового руйнування робітничої держави. Предметом аналізу є визначення основних моментів цього переходу, тобто моменту попередньої ситуації, коли переважаючі тенденції не можуть бути зупинені без руйнування державної машини. Ситуація, що передує капіталістичної реставрації, була створена в Радянському Союзі за останні кілька років. Ці події очевидно показують, що провал “путчу” і перемога елементів, що стоять на позиції переходу економіки на капіталістичні рейки, вказують на якісно новий поворотний пункт.

Революційна діяльність не може здійснюватися на базі приємної для нас фікції. Боротьба за соціалістичне майбутнє вимагає реально дивитися на речі та “говорити масам правду, який би гіркої вона ні була”. Перемога єльциністів – важка поразка робітничого класу. Спроба нав’язування капіталізму у Радянському Союзі сполучена з погрозою інтересам десятків мільйонів трудящих. Щоб протистояти цій погрозі, радянським робітникам варто згадати свої героїчні традиції. Революційні ідеї більшовизму, що єдино вірним образом вказують необхідні шляхи історичного прогресу людства, повинні перемогти і сьогодні, незважаючи на всі перешкоди. Але ці ідеї можуть стати могутньою зброєю лише в руках партії – партії типу тієї, що очолила революцію в 1917-ом році, партії, озброєної непримиренним революційним духом Леніна і Троцького. Основною задачею такої партії в даний час є відродження Четвертого Інтернаціоналу.